Универсальный блок

 Римо-католицька церква і укрїнська духовність ХХІ століття 

Протягом більш ніж тисячі років панівне становище на українських землях посідає християнство грецького зразка. Ми можемо говорити про красу та глибинну мудрість східного обряду, водночас можемо виділяти деякі негативні наслідки нашого церковного орієнталізму, однак факт залишається фактом: Україна була, є і буде країною, нерозривно пов’язаною зі східною церковною традицією.

На цьому фоні досить цікавим є питання щодо існування в Україні Церкви латинського обряду. На сьогоднішній день в Україні налічується близько мільйона римо-католиків. Значний відсоток з цього числа припадає на національні меншини, для яких римо-католицизм є традиційною релігією (насамперед поляки та мадяри), водночас в нашій державі проживає велике число українців-католиків латинського обряду, і це число постійно зростає. З огляду на те, що протягом не одного століття прийняття римо-католицизму для українців майже завжди рівнялось втраті національної ідентичності, така картина є надзвичайно цікавим феноменом. Що змінилося? Чи може римо-католик залишатися в повній мірі українцем? Чи має перспективу розвитку Римо-Католицька Церква в незалежній національній Українській державі?

Щоб відповісти на ці питання, найперше з'ясуємо, чому римо-католицизм в Україні на протязі довгого часу сприймався як явище, вороже для українців. Із занепадом середньовічної української державності (Київська Русь, Галицько-Волинське князівство та Литовсько-руська держава) наші землі стали об'єктом експансії сусідньої Польщі. Будучи народом латинської традиції, поляки засвоїли традиційну римську агресивність, войовничість, дух натиску на схід (саме на брак цих якостей як значний недолік української ментальності вказували такі вітчизняні історіософи як Ю. Вассян та Е. Маланюк). Не зважаючи на те, що українці також органічно тяжіли до європейської культури й попри схизму 1054 року не раз намагалися відновити єдність Вселенської Церкви, для поляків вони залишались схизматиками. Це в свою чергу давало полякам змогу прикривати свої імперіалістичні наміри благородними католицькими гаслами. Тож цілком природно, що в протистоянні польським окупантам українці виробили в собі почуття ворожості щодо католицизму. Саме це ми можемо вважати однією з причин досить потужного опору Унії 1596 року. Власне сама Унія, чи то пак Ре-унія, була тим індикатором, який засвідчив справжні прагнення поляків: головним для них було не поширення католицизму, а асиміляція українців і побудова Польщі від моря до моря («Polska od morze do morze»). Полякам було абсолютно невигідно, щоб українці були католиками, невигідно, щоб українці мали власну повноцінну Церкву, не вигідно, щоб українці були нормальною європейською нацією. Саме тому вони поборювали Українську греко-католицьку Церкву, залишаючи перед українцями альтернативу або бути меншовартісним схизматиками, або приймати латинський обряд, а з ним – польську культуру та польську національність. І як би парадоксально це не звучало, в тому, що Україна на сьогоднішній день не є переважно католицькою країною, значною мірою винна саме католицька Польша.

Проте в сучасних умовах перед українцями не стоїть небезпека полонізації, а сам римо-католицизм як інструмент польської асиміляторської політики втратив свою небезпеку. Тому кожен, хто може відділити земне від небесного, а кесареве від Божого, не повинен вбачати якогось принципового негативу в факті поширення серед українців котолицтва латинського обряду.

Цілком логічно виникає наступне питання: що саме спонукає українців ставати римо-католиками в наш час? Найперше зазначимо, що релігія – це явище, пов'язане з вірою, а відтак і серцем людини, а не її розумом, і поклик до Бога не вимагає ніяких логічних аргументів. Багато хто після століть шельмування всього католицького все ж починає щиро вірити у правоту того, що Христова Церква повинна бути єдиною, і очолювати її має саме Наслідник св. ап. Петра, при цьому часто навіть не знаючи про існування католицизму грецького обряду. Чимало людей обирає римо-католицизм саме з огляду на обряд, особливо це стосується молоді: грецький, «православний», обряд вони ототожнюють з відсталістю московського патріархату, з незрозумілим псевдо-церковнослов'янським «суржиком», з неохайними бородатими попами з розкуйовдженим волоссям, брудними не підперезаними підрясниками та «горбатими» петровськими філонами, з ідіотськими приписами, наприклад про те, що навіть маленька дівчинка до храму має заходити обов'язково з покритою головою і т.п. В цей самий час Римо-католицька Церква приваблює багатьох молодих українців своїм модернізмом, і в цій справі може на належному рівні конкурувати з численними протестантськими та псевдохристиянськими сектами.

Слід зазначити, що ми живемо в епоху розкладу деяких архетипів, і якщо десь на Галичині чи Волині спрацьовує формула «я – українець, я – греко-католик» або «я – українець, я – православний», то пересічний мешканець русифікованого міста Центральної або Східної України дуже часто живе без міцних національно-релігійних орієнтирів, і коли така людина приходить до латинського костелу й бачить у ньому шлях до свого духовно-морального розвитку – це дуже добре. Нація за своєю природою не є чимось статичним; в процесі свого розвитку вона зазнає численних змін, які можуть бути як позитивними, так і негативними. Можна сподіватись, що римо-католицизм відіграє позитивну роль у розвитку українців як сильної державної християнської нації.

Крім цього, поширення в сучасній Україні католицизму латинського обряду значною мірою є відродженням історичної справедливості, адже римо-католицизм не завжди носив «окупаційний», якщо можна так висловитись, характер. Як відомо, спроби поширити в Україні християнство латинського зразку були прийняті ще за часів святої княгині Ольги. Існують версії, що й сам святий Володимир був хрещений в західному обряді (хоч ці версії спираються на певні джерела – насамперед на скандинавську сагу про Олафа та окремі західні документи, – однак їхня ймовірність не надто велика).

Звісно, латинські місіонери (переважно німці) мали в Україні не надто великі успіхи – зрештою, як і грецькі, – адже і перші, і другі не знали української мови. Тож на руських землях поширювався насамперед синкретичний кирило-методіївський обряд, який містив у собі як східні, так і західні елементи. На момент офіційного хрещення Русі у 988 році кирило-методіївське християнство вже опанувало значну частину західно-українських земель, тож було достатньо місіонерів, готових нести нашим предкам Євангеліє Христове рідною мовою. Лише з 1037 року, коли князь Ярослав Мудрий через свою недалекоглядність дозволив безпосереднє підпорядкування Київської Церкви Царгороду, грецькі ченці почали зводити руське християнство до візантійського зразку, а також проповідувати ненависть до «єретиків-латинників». Та не зважаючи на це, Латинська Церква в Україні жила і розвивалась.

В ХІІІ ст. київських латинян обслуговували ірландські бенедиктинці, активною була місія домініканців під проводом св. Гіацинта Київського (згодом вони були вигнані з міста за намовляннями присланого з Візантії митрополита, для якого вузькоконфесійний шовінізм був на багато ціннішим за братню християнську любов). З великим запалом працювали францисканці в Галичині. У 1234 році Папа затвердив окреме українське латинське єпископство. За часів короля Данила галицькі латинські парафії підпорядковувались місцевим східним єпископам. 1359 року була заснована перша латинська єпархія у Львові; Папи в Авіньйоні підтримували політику поляків щодо створення в Україні латинських єпархій, однак наполягали, щоб єпископами ставали українці.

Напруга в біномі «український – латинський» зросла в ранньомодерну епоху, коли спостерігався потужний наступ польського імперіалізму та шовінізму. Проте і в ці часи не все римо-католицьке духовенство можна вважати засадничо ворожим до українства. Просто Римо-Католицька Церква на той момент стала заручницею політики Речі Посполитої. На жаль, нерозуміння цього факту заважає об’єктивно розглянути феномен римо-католицизму в українській минувшині та сучасності.

Візьмімо для прикладу історію Товариства Ісуса в Україні. Чомусь діяльність ісусівців (єзуїтів) розглядається виключно як інструмент політики полонізації. Але чи можна уявити, щоб козацька Україна без єзуїтів була б саме такою, якою ми знаємо – культурною, освіченою, такою, що жила в унісон з ритмами Окциденту? Чи можна заперечити той факт, що послідовники св. Ігнатія зробили величезний вклад в розвиток української освіти; і чи підняв би Б. Хмельницький національно-визвольну революцію, коли б свого часу не вступив би на навчання до єзуїтської колегії? Звісно не можна поставити знак «дорівнює» між діяльністю Товариства Ісуса в Україні та, наприклад, в Парагваї, де єзуїти не тільки максимально пристосувались до місцевого населення, але й певний час очолювали його боротьбу проти колонізаторів і работоргівців. Та чи можна уявити історію України без єзуїта о. Зеленського, котрий сприяв переговорам Івана Мазепи з Карлом ХІІ?..

У першій половині ХХ ст., коли україно-польське протистояння було ще надзвичайно гострим, серед вітчизняної інтелектуальної еліти час від часу «випливали» думки щодо органічного вживлення римо-католицизму в українську культуру та духовність. Таких поглядів насамперед дотримувались окремі націоналістичні мислителі (Д. Донцов, Ю. Липа та вище згадані Вассиян і Маланюк), а також великий український патріот польського походження, теоретик українського консерватизму-монархізму В'ячеслав Липинський, який засуджував вузькоетнічний (термінологією Донцова – «хуторянський») псевдонаціоналізм і натомість видвигав ідею об'єднання українського населення без огляду на конфесійні розбіжності на засадах християнської любові (паралелі із сучасною лібералістичною маячнею про «політичну націю» не доречні).

Щодо сучасного римо-католицизму, то він має і позитивні тенденції, і певні проблеми. Ми вже зазначали, що на нинішній момент РКЦ не може серйозно розглядатися як чинник полонізації українців, проте чимало людей ще й досі сприймає її як «польську Церкву». Причини такого уявлення мають як суб’єктивний, так і об’єктивний характер. Сила стереотипів є великою, тож багатьом українцям латинського обряду доводиться не раз повторювати своїм співвітчизникам щось на кшталт «так, я римо-католик, але я не поляк, а українець», пояснювати, що католицизм – це не щось західне чи конкретно польське, що для Бога немає «ні юдея, ні грека», що це релігія для всього людства, а не для котрогось одного «народу обраного».

Однак, як це вже зазначалось, образ «польської Церкви» має під собою і певні об’єктивні підстави. Серйозною проблемою РКЦ є відсутність належної кількості українського кліру. Часто і рядовими священиками, і церковними ієрархами РКЦ є поляки. Ми аж ніяк не можемо принципово засуджувати діяльність в Україні іноземних місіонерів (навпаки – інколи жертовна праця окремих зарубіжних душпастирів заслуговує великої похвали), однак деякі ксьондзи, що приїжджають із Польші, забувають залишити на батьківщині свою традиційну польську гоноровість, а з нею – і приховану українофобію (найбільше це стосується Галичини, де поляки являють найбільш питому частину римо-католицьких парафій). А це, погодьтеся, надзвичайно негативне явище у житті РКЦ, негативне з точки зору її поширення і розвитку, особливо, якщо враховувати постійний ріст в Україні патріотизму, національної та державницької свідомості («польський» характер Церкви може відштовхувати багатьох українців).

Радують позитивні тенденції в розвитку РКЦ, спрямовані на її коренізацію. Серед них можна виділити все більшу українізацію богослужінь, а також збільшення числа українського кліру. Очевидно, число українських священиків та ченців буде рости, рівно ж як і число мирян, і це дасть змогу сформувати по-справжньому українське обличчя РКЦ. Варто очікувати і зміни її суспільно-політичного обличчя, збільшення динаміки сучасних конструктивних тенденцій. Тож, якщо сьогодні не є дивиною спільне служіння православного і римо-католицького священиків за душами жертв Голодомору чи більшовицьких репресій, то можемо мати надію, що через кілька років можна буде побачити латинського отця на Покрову біля пам’ятника Борцям за волю України…

Варто наголосити, що українізація РКЦ (в т.ч. через її деполонізацію) ні в якому разі не повинна сприйматися як антипольська акція. В будь-якому випадку повинен чітко виконуватись принцип: Римо-Католицька Церква в Україні є українською, і національні меншини мають підлаштовуватись до українських реалій (до того ж, українські поляки та інші нацменшини мають достатньо можливостей для власної самореалізації у численних національно-культурних об’єднаннях, товариствах, земляцтвах і т.ін.).

Серед проблем розвитку РКЦ можна назвати деякі канонічні правила, які ускладнюють її місіонерську діяльність, зокрема перехід неофітів із східного обряду на латинський. Ці правила були корисними в той час, коли через політичні причини існувала небезпека зникнення Церкви східного обряду, однак сьогодні такої небезпеки не існує, тож і ці правила втратили свою актуальність. Раціональний перегляд цих правил дасть змогу збільшити масштаби місіонерської діяльності РКЦ в регіонах «православного» Центру та Сходу України, які найбільше постраждали від утопічних ідей побудови «Раю без Бога».



О сайте

  • Римо-Католицька церква

Поиск

Универсальный блок

Римо-Католицька Церква в Україні

Римо-Католицька Церква в Україні - друга за чисельністю парафій Католицька Церква в Україні; до неї належать католики латинського обряду.

Україна від початків своєї християнізації зазнала впливу і Візантійської, і Римської Церков. На території України мученицькою смертю загинули Папи Римські св. Климент І (?100 р.) і Мартин І (655 р.). У 961 р. на запрошення княгині Ольги до Києва прибув німецький латинський єпископ св. Адальберт, а у 977 р. на Русь прибули перші посли від Папи. Упродовж 977-979 рр. в Києві існувала латинська дієцезія на чолі з архипископом св. Боніфацієм.

Після хрещення князем Володимиром Київської Русі сюди прибувають чергові посли з Риму, які привозять частинки мощей святих для новозбудованих храмів.

1009 р. засновано Трансильванську дієцезію, до якої входили до ХІV ст. територія Закарпаття.

Київська Церква підтримувала контакти з Римською Церквою навіть після розколу 1054 р.

У 20-30 рр. ХІІІ ст. в Україні з'являються латинські ченці домінікани і францискани.

1253 р. Папа Іннокентій ІV через легата Опізо передав королівську корону князю Данилу Галицькому.

1321 р. - рік заснування першого латинського єпископства на території України з центром у Києві. Після захоплення Галичини Польським королівством у середині ХІV ст. у 1359 р. засновано першу латинську дієцезію у Львові, але перший єпископ Тома до неї так і не прибув. 1367 р. засновано дієцезію у Галичі; 1375 р. її перетворено на митрополію, а 1412 р. її центр перенесено до Львова. Протягом 1412-1440 рр. було створено дієцезії у Луцьку, Холмі, Володимирі-Волинському та у Кам'янці-Подільському. Водночас започатковується процес переведення на латинський обряд українського населення, насамперед заможніших прошарків та аристократії.

Із 1346 р. Закарпаття увійшло до Егерської дієцезії. У ХVІ-ХVІІ ст. у часі протестантської реформації Католицька Церква на Закарпатті зазнала значних втрат, але завдяки ченцям францисканам і єзуїтам відродилась.

В останній третині ХVІ ст. в Україні розгорнули широку діяльність отці-єзуїти. Одним із головних напрямків їхньої діяльності стала освіта; з кінця ХVІ ст. в Україні засновуються єзуїтські колегії, в яких виховувалася також і православна молодь, що сприяло латинізації українського суспільства, насамперед магнатів та шляхти. У 1661 р. єзуїти за королівським дозволом засновують у Львові університет, перший на українських землях.

Крім вищезгаданих чернечих орденів, в Україні розгорнули широку діяльність також бернардини, кармеліти, капуцини, августинці, пауліни, тринітарії, театини, численні жіночі ордени.

У ХVІІІ ст. РКЦ в Україні зазнає втрат. Із входженням українських земель до складу Російської імперії тут розгортаються переслідування католицького кліру, насамперед уніатів. Упродовж 1772-1795 рр. відбуваються три поділи Речі Посполитої, в результаті яких відбуваються зміни і в релігійному житті. До Львівської архидієцезії були включені Луцька, Холмська та Кам'янецька дієцезії. Австрійська влада закрила сотні монастирів на західно-українських землях, вивела чернечі ордени з-під папського права і підпорядкувала їх місцевим єпископам. Протягом ХІХ ст. чернече життя відроджується.

Після поділів Польщі в Російській імперії також відбулися адмінстративні зміни. У 1797 р. Київсько-Чернігівську дієцезію було розділено, в результаті чого виділяється окрема Луцько-Житомирська дієцезія. Російська влада всіляко утісняла життя Римо-Католицької Церкви, але на відміну від Греко-Католицької, вона могла легально існувати. На початку ХХ ст. влада під впливом внутрішньополітичних обставин лібералізувала своє ставлення до католиків. У 1909 р. у трьох правобережних губерніях проживало 802 тис. римо-католиків; у 1916 р. нараховувалось 257 парафій та 349 священнослужителів. У Житомирі діяла єдина семінарія; за радянських часів її було перенесено до Польщі.

Активну діяльність розгорнула РКЦ на Закарпатті: 1804 р. ці території увійшли до Сату-Марської дієцезії. Після падіння Австро-Угорської імперії і входження Закарпаття до складу Чехословаччини центр єпархії залишився в Угорщині, що ускладнювало керівництво ними. Із приходом у 1944 р. радянських військ зв'язок з дієцезіальним центром було втрачено, а тому й призначено єпископського вікарія.

У результаті більшовицької окупації України у 1919-1920 рр. Луцько-Житомирська єпархія розділено, єпископ мав центр у Луцьку, а в Києві було призначено генерального вікарія. На середину 20-х рр. у радянській Україні діяло 107 костелів, в яких правило 68 священиків і нараховувалося 350 тис. вірних. У 1926 р. Святий Престол утворив Житомирську дієцезію, для якої призначив Апостольського адміністратора. Проте комуністична влада розгорнула боротьбу проти католиків, і у 1934 р. нараховувалося всього 18 священиків, а у 1938 р. закрито останню римо-католицьку парафію св. Олександра в Києві; духовенство було або страчено, або заслано.

Після відновлення радянської влади в Західній Україні у 1944 р. розпочалися репресії проти Католицької Церкви; центр Львівської архидієцезії примусово пересено до Любачова в Польщі; туди ж змушено переїхати Львівського архиєпископа Євгена Базяка та численну групу священиків і чернецтва. У 1946 р. був заарештований Луцький єпископ Адольф Шельонжек.

1945 р. до РКЦ у Львові належали 17 діючих храмів, 12 чоловічих та 22 жіночих монастирів, але вже у 1946 р. залишилося лише 4 діючі храми та 6 правлячих священиків.

Протягом 1948-1953 рр. пройшла друга хвиля репресій проти Католицької Церкви, в результаті якої число римо-католицьких священиків в Україні зменшилося від 50 до 25. Певна кількість громад діяла у підпіллі, часто Богослужіння відправлялися перед закритими храмами. До діючих римо-католицьких храмів приходила також частина вірних греко-католиків, які хотіли зберегти таким чином єдність зі Святішим Престолом.

У 1948-1995 рр. парохом Львівської Латинської катедри був о. Рафал Керницький; 16 січня 1991 р. Папа Іван Павло ІІ призначив його єпископом-помічником Львівським.

Репресії відбулись і на Закарпатті. У 1947 р. Сату-Марську дієцезію було поділено на 4 частини, одна з яких була сформована саме на Закарпатті, де на той час діяло 40 парафій. До 1956 р. було засуджено 19 священиків; дозволялося відправляти лише Літургії та похорони, решта Богослужінь відбувалися підпільно.

У 1989 р. на Закарпатті було дозволено проводити душпастирську діяльність священикам з Угорщини, а навесні того ж року тут побував архиєпископ Естергорський Ласло Пашкаї; у 1990 р. прибули монахи з Чехословаччини.

16 січня 1991 р. Папа Іван Павло ІІ відновив діяльність в Україні римо-католицьких дієцезій та призначив єпископів у Львові (митрополит архиєпископ Львівський Мар'ян Яворський), Кам'янці-Подільському (єпископ-ординарій Кам'янець-Подільський Ян Ольшанський) та Житомирі (єпископ-ординарій Київсько-Житомирський Ян Пурвінський). Керівним органом РКЦ в Україні є конференція єпископів.

Незалежна Україна встановила дипломатичні відносини з Ватиканом, і у 1992 р. в Україну було відкрито Апостольську нунціатуру, а першим Апостольським нунцієм став архиєпископ Антоніо Франко. Він же очолив відновлену у 1993 р. Апостольську адміністратуру Закарпаття; у 1995 р. єпископом-помічником на Закарпатті призначено Антала Майнека, а від 1997 р. він єпископ-ординарій.

1996 р. відроджено Луцьку дієцезію, якою тимчасово керував Львівський митрополит архиєпископ Мар'ян Яворський; у 1998 р. Іван Павло ІІ призначив тодішнього єпископа-помічника Львівського Маркіяна Трофим'яка Луцьким єпископом-ординарієм, а Кам'янець-Подільського єпископа-помічника Станіслава Падевського - Львівським єпископом-помічником.

22-25 березня 1999 р. відбувся перший в історії відродженої РКЦ в Україні візит українських єпископів до Риму - "ad limina".

28 січня 2001 р. Папа Іван Павло ІІ підніс Львівського митрополита архиєпископа Мар'яна Яворського до гідності кардинала; урочистості відбулися в Римі 21-22 лютого 2001 р.

Детальнішу інформацію шукайте на веб-сторінці РКЦ.

Актуальні статистичні дані конфесії можна знайти у розділі “Статистика релігій в Україні”, а перелік відомих РІСУ її веб-сторінок – у розділі “Україна релігійна в інтернет-мережі”
 


Самый популярный

На сайте пока нет видео

Популярные категории

категорий нет

Стена

нет комментариев